Hooked on: Катя Бабкіна

Катя Бабкіна в одному інтерв’ю зазначила, що пише, тому що їй є про що сказати. Ось і мені нарешті теж є що сказати. Скажу про збірку оповідань «Щасливі голі люди». Говоритиму не про те, що її варто чи не варто читати, чи ця книга mustread абощо. Зазначу тільки, що Катя Бабкіна – одна з тих українських письменників, яких читати хочеться.

«Щасливі голі люди» – це збірка оповідань, об’єднаних часом. «Це книжка про досить складні травматичні часи, досвіди, розповідає авторка в інтерв’ю для Громадського радіо. – Як поламали, чому і що потім з усім цим робити? Треба вміти це скидати і лишатись «голим». Справді, у книзі Каті Бабкіної щасливі і голі втрачали, знаходили давно забуте, підлаштовувалися під ситуації, гідно і не дуже справлялися з ними, були сліпими і зрячими, але інакше, були в Одесі, пили алкоголь, плакали і сміялися, пережили війну, інколи дві, були закохані і не дуже, але завжди щасливі. І «голі». І всі вони, такі різні, малі, дорослі й старі, поєднані одним часом.

Дитинство у щасливих і голих колоритне і атмосферне. Не тим, що воно якесь інше і дуже не звичне, а тим, що якраз дуже звичне для українців, особливо для тих, які народилися у 80-ті роки. Діти у Каті Бабкіної живуть у сім’ї військових або тих, хто травмований повернувся з війни, постійно переїжджають, а пізніше все ж осідають у військовому містечку; дотримуються заборон купатися, палити вогнище і переходити дорогу; мають друзів, які їх не дотримуються, а інколи навіть відмикають машини і вдаються до дрібних грабунків, а виростаючи, закінчують університети, відривають бізнес і продають його. І коли читаєш про тих дітей з їхніми страхами, дурними вчинками, вподобаннями і реаліями, які ти сам знав і навіть тими, які не знав, то мимоволі згадуєш і свої заборони, і те, як уперше перебіг дорогу до магазину, біля якого проводили дегустацію солодкої води, а потім прийшов додому і отримав на горіхи від батьків, бо сусід тебе бачив і усе їм розповів; згадуєш про те, як виходив гуляти на двір, а перед тим обов’язково чув від мами чи бабусі «і ні шагу з двору!», а ти робив той «шаг», і не один, оббігаючи нишком навколо будинку, поки ніхто не бачив; згадуєш про подругу, у якої бабуся працювала завідувачкою в гастрономі і вона завжди мала все, що забажає і скільки забажає. Це книга про дитинство щасливих і голих, коли «одна країна розвалилася, а інша ще не постала, кожен крутився як умів».

Філософія дитинства (присмак): «Винна в усьому, так чи інакше, була Анька. Не пригадую, щоби я так прямо про це сказала, але якось саме на те вийшло, хоча я також була покарана, бо в кожного має бути своя голова на плечах і кожен сам відповідає за свої вчинки».

Зрілість, описана Катею Бабкіною, реальніша і ближча нам сьогодні, подекуди досі болюча і жива, але вже зовсім інша від дитинства. Покоління українців, яке виросло у 80-90-х роках, нині активне економічно і політично, переживає ще одну війну, і не в сенсі «перечікує», а діє і відчуває, що й описує письменниця. Зрілість у Каті випливає природно з дитинства, це логічний наслідок і логічні дії тих, хто виріс на зломі століть, застав розвал однієї країни і став свідком постання іншої, а нині бере участь у її розбудові. Письменниця не називає події, не говорить, що і коли сталося, але завдяки образам і художнім деталям це прочитується без пояснень і акцентувань. Катя Бабкіна – майстриня художніх деталей. У неї рушниця, що висить на стіні, обов’язково вистрілить у кінці оповідання, інколи навіть усередині. Художня деталь у Каті проходить червоною ниткою через усе оповідання і «вистрілює» в потрібний момент, це утримує увагу читача, і не дає відкласти читання «до кращих часів» (української літератури, мабуть). Навпаки, саме вони дають зрозуміти, що «кращі часи» уже тут і зараз, для того, аби читати. Читати українське.

Філософія зрілості (смак): «Надя засміялася, вона завжди сміялася, хоч би що ставалося, й іноді це реально рятувало ситуацію. Так буває: коли тобі хочеться здохнути, а хтось поруч щиро і весело сміється, то хочеться уже трошки менше».

Старість злих і добрих баб, дідів, покалічених війною і жінок, які їх прийняли, змирилися, заглушили або не заглушили біль. Усе це описує Катя Бабкіна, щоправда, ніби збоку, такими, якими їх бачимо ми, молоде покоління, якими їх сприймаємо і уявляємо, з якими живемо або жили в дитинстві, яких зустрічаємо, коли йдемо в магазин і з якими вітаємося у під’їзді. Старі в оповіданнях не голі, проте по-своєму щасливі. Вони точно «одягнені» у всі ті історії й травми, про які говорить письменниця в інтерв’ю, але вони з ними, а не попри них, щасливі.

Філософія старості (післясмак): «Вони не хваляться одне перед одним. Не як ті звиклі старі, хто на що недужий, а вони хваляться навпаки: хто на що все ще дужий. Хто доки дожив. Кожним тижнем хваляться, кожним днем, у них ніби таке змагання: хто з них перший не вмре».

Замість закінчення: «Хтось веслує, хтось робить табуретки. Хтось малює, хтось шиє, хтось професійно великими кількостями вирощує дітей. Хтось садить картоплю, культивує рослини. В когось бувають руки, які можна поставити на рану, і зупиниться кров. А хтось може писати». «Щасливі голі люди» про таких і не тільки, пише про них та, що «може писати». І читати хочеться, хоча б щоб «запам’ятати на все життя, як без нічого і з нічого береться абсолютна любов».

Автор: Анастасія Цвіон