Олешківські піски: найбільша пустеля Європи

Борис Крімер

Олешківські піски ─ місце, нетипове для України, якесь абсолютно нелогічне. Поміж звичайними собі південними селами, полями, не менш звичайними грядками з полуницею чи помідорами вклинилось величезне, понад 20 км діаметром, коло, оточене густими лісами. А усередині цього кола ─ справжня пустеля, з  пісками й барханами, ящірками й квітами навесні, невеликими оазами й чагарниками, зорями й холодними ночами.

Наш невеликий, позитивний і на заздрість вродливий гурт домандрував до Олешківських пісків під час невеликої подорожі вихідного дня по цікавих місцях Херсонщини. Прокинулись цього дня біля моря у Лазурному й змінили лазурові морські води на екзотичну й сурову пустелю, транзитом через Херсон.

14543385_10209257954320031_687710942_n

Піски в цьому регіоні сформувались як наноси Дніпра, що періодично змінював русло, залишаючи піщані «поклади». На піщаних ґрунтах чудово росли ліси та степи й Геродот, свого часу, назвав цей регіон «Гілеєю» ─ лісовим краєм. Уже в той давній час тут бурлило життя та розвиток (після якого природі, за звичай, потрібно досить довго “приходити до тями”) ─ місцеві ліси вперше й не востаннє вирубали ще за часів скіфів. В наступні століття з розвитком цивілізації в регіоні не дуже ладилось й ліси відновились до такого рівня, що більш “близьке” до нас  давньоруське місто, що тут знаходилось,  назвали Олешшя ─  теж від кореня “ліс”. В часи Київської Русь Олешшя відігравало надзвичайно важливу роль такого собі торгівельно-представницького центру ─ тут збирали мито, торгували, приймали посольства, а місцеву рибу постачали до Києва. Можна тільки здогадуватись,  яким колоритним виглядало це торгове місто на перехресті культур та народів. Знищила Олешшя монгольська навала й  тепер на його місті знаходиться сучасний Цурюпинськ.  На початку 18 століття тут деякий час розташовувалась Олешківська Січ. Загалом, місце встигло посвітитись в різних історичних подіях останніх кількох тисяч років й у пісках періодично трапляються цікаві археологічні знахідки.

Пустелі увесь цей час тут ще не було, з’явилась вона відносно недавно ─ у 19 столітті стада худоби винищило рослинний покрив над пісками й пустеля стала схожою сама на себе. Клімат за кілька тисяч років змінився, й після цього винищення ліси вже добровільно відновлюватись не стали, довелось їх насаджувати штучно. Чим і займаються тут уже багато десятиліть, а якщо вірити місцевим дачникам, півтори сотні років. Піски без лісу, насправді, були малоприємним явищем для оточуючих поселень ─ раніше тут зароджувались піщані бурі й маси піску захоплювали нові території, не особливо цікавлячись позицією місцевих жителів. Лісу за цей час насадили чимало й тепер це найбільший у Європі штучний лісовий масив. Розповзання пісків ліс стримує, але не здатний до самовідтворення, тому потребує постійного догляду й висадки нових дерев.

Ліси ─ це перше, з чим зустрічається мандрівник, що заходить у цю пустелю. Стрункі ряди густонасаджених молодих сосен чи величезні старі дерева траплятимуться в залежності від того, де саме ви заходите. Піски виникають несподівано: в якийсь момент лісова стежка впирається в  стіну з світлого піску, піднявшись на який, розумієш увесь масштаб цієї пустелі ─ скільки бачить око лежать піщані бархани. Принаймні, так усе виглядає, якщо заходити з Раденська, як це зробили ми.

Олешківські піски, якщо бути точним, є напівпустелею, а не пустелею ─ але таких масивів відкритого піску дійсно немає ніде у Європі (якщо не вважати частиною її нижню течію Волги). Місцями піски нагадують справжню Сахару, а місцями схили зовсім трав’янисті й не дуже схожі на пустелю. Ми зайшли з того боку, де екзотичних пейзажів найбільше, тому сповна насолодились її видами. Особливо ефектно пустеля виглядала вночі, у світлі місяця. Вибравшись на вершину найближчого пагорба, мусили трохи притримувати щелепи від здивування, так як, все ж, очікували простіших пейзажів, схожих на великий пляж. Вдень не так вражаюче, але, все одно, дуже круто.

14580549_10209257954400033_1097643833_n

В пісках важко орієнтуватись: сприйняття сторін швидко нівелюється й все навколо стає дуже подібним. Якщо не сфокусуватись на якомусь орієнтирі, то розуміння, де ти є, швидко губиться. В долинках між барханами й того не видно, лиш піщані схили та чагарники навколо. В нашому випадку орієнтиром була невелика альтанка на горбі на виході з лісу до пісків.  Далі ніж на кілька кілометрів від неї не відходили, тому вона весь час була у полі зору. В ній же ми й жили, уявляючи себе табором «бідуінів» (від вчасно промовленого слова «біда»), й гостей приймали ─ декілька раз проходили групки туристів з Херсона та Миколаєва, під’їжджали мотоциклісти, заходив дачник, що показував пустелю дітям.

Як й кожна справжня пустеля, піски живі, хоч і не відразу це помітно ─ поміж піщаними хвильками носяться ящірки, видніються заячі нори (а інколи й самі мешканці), навколо багато слідів молодих вовченят. Рослинність бідна, але навесні жовті квіти прикрашають схили, зрідка трапляються маки. Дачники ж здивували розповідями про білі гриби, що уже є поруч з рідкими берізками в пониженнях між барханами. Ну де ще жителі ходять в пустелю за грибами?

Також розповіли про якісь озера з цілющими грязями в 10 кілометрах від нас. Повірили на слово:) У звітах трапляється опис оази з озером посеред пустелі. Можливо це один об’єкт, а можливо ми просто не в курсі про місцеві калюжки. Калюжі з водою, до речі, час від часу бачили у лісі, але нічого схожого на джерела зустрічалось. Хоча, мабуть існують ─ як мінімум, неподалік навколишніх сіл.

На шляху до пустелі це місце чомусь асоціювалось у мене з казкою про Чарівника смарагдового Міста. Місто, звісно, могло з’явитись тільки від перегріву туриста на сонці чи деінде, але певні аналогії чітко проглядались ─ щоб потрапити туди, потрібно було пройти кола різних перешкод, спочатку густих лісів, а згодом ─ палючої пустелі. Все як у нас, тобто.  Усі люди на шляху нас чимось лякали, збільшуючи кількість перешкод: працівник станції в Раденську нагадав що тут кліщів багато, охоронець на кар’єрі розповів про молодих вовків, що ходять вночі лісами. А згодом уже я пригадав про каракуртів та малоприємні наслідки їхніх укусів. До того ж, в радянський час територію пустелі перетворили на полігон, доступ куди був закритий. З тих часів ще багато боєприпасів залишилось в піску чекати свого часу. Але нічого вище згаданого нам не трапилось та й імовірність натрапити на небезпеку більш реальна тоді, коли ви цілеспрямовано на неї нариваєтесь ─ наприклад, “полюєте” за металобрухтом.

Припершись до пустелі вночі, не залишалось нічого, як милуватись освітленими місяцем піщаними просторами, насолоджуватись життям й згадувати Екзюпері. “Якщо спочатку вона ─ тільки порожнеча й мовчання, то це тому, що пустеля не відкривається першому стрічному…. “ Часу у нас мало ─ ніч та й день, хочеться сюди повернутись ще, з килимом, чайником і дзвониками, а дівчата ще згадують про ішака. Місцями навіть починаєш розуміти, наприклад, чому “у пустелі відчувається, як іде час” ─ він у мене асоціюється з піском, який без упину носиться навколо й не зважає ні на що, при цьому повільно засипає одяг, намет, їжу. Й здогадуєшся, чому один з героїв “Планети людей” “справжні багатства мав тут, у пустелі, ─ чарівність піщаних просторів, і тишу, й ночі, сповнені вітру та зірок” . Тут дійсно дуже красиво. “У пустелі людина завжди вільна, ─ і це не якісь видимі скарби ─ у пустелі іх нема, а своє внутрішнє царство.” ─ наше «царство» штовхало то на роздуми про все суще, то на легку дурку з власною інтерпретацією “пустельних стереотипів”. А нашу свободу дещо обмежувало тільки наше бажання втрапити на електричку. Друге, що приходить на згадку у пустелі ─ арабські казки та інші відомі східні історії. Й рука так і тягнеться обгорнути бафік навколо голови так, щоб лиш очі залишились.

14569004_10209257954360032_570755646_n

Назад до станції дійшли куди швидше, ніж перед тим уночі. Раденськ ─ невелике село чи дачне поселення, з охайними будинками й великими доглянутими грядками овочів та ягід.  Тут є маленька станція з прохолодним залом очікування й магазинчик хвилинах в 10-15 ходу від неї.  Полуниці купували прямо в електричці у жіночок за гуманні, після Києва, ціни. Й з насолодою об’їдались ними прямо тут, у тамбурі, викликаючи дружелюбні посмішки місцевих. Олешківські піски залишилась позаду, ввечері наш поїзд до Києва, відсутність квитків, треті полиці з середини дороги й чергова різка зміна декорацій ─ ритм робочого дня у великому місті після приємного релаксу на морському узбережжі та величної самотності Пустелі.

Як дістатись?

Найкраще добиратися з боку Херсона й заходити з населених пунктів Раденськ чи  Великі Копані, тому що сюди кілька раз на день ходить  електричка з Херсона та Миколаєва. В Раденську залізнична станція взагалі непристойно близько до пустелі ─ на відстані три кілометра від пісків, в Копанях ─ не набагато далі.  Розклад електричок змінюється, тому потрібно слідкувати в неті. З Херсону в дорозі близько години, з Миколаєва ─ 2,5-3 години.  Рідкість електричок компенсується ціною, квиток Раденськ-Миколаїв коштував 17 грн, Херсон-Раденськ ─ 9 грн.  

Неподалік станції  є дорога, яка напряму виведе до пісків. Щоб втрапити на неї потрібно перейти колію, дійти до асфальтованої дороги й по ній взяти трохи праворуч. Якщо йти від станції весь час прямо (там теж є дорога) то можна напоротись на якийсь промисловий об’єкт, що ми серед ночі успішно й зробили. Об’єкт обійшли, вийшли на правильну стежку  й трохи згодом трапилось КПП кар’єру з досить люб’язним охоронцем, який трохи полякав вовченятами. Дорога виходить  до згаданої дерев’яної альтанки на горбі з чудовим оглядом пустелі.

Добиратися також можна автобусами з Херсона через Цурюпинськ, чи відразу до Раденська, Ведикі Копані чи Пролетарки. Автобуси йдуть з Центрального Ринку й Зал. Вокзалу. Як часто вони ходять не знаю, але те що існують ─ факт. Окрім Херсона можна добиратись з Нової Каховки. З протилежного боку в піски можна зайти з села Нова Маячка (в інтерпретації моїх друзів ─ Нова Маньячка), але, за відгуками, з того боку піски куди більш заліснені й щоб знайти шматки справжньої пустелі потрібно довго йти. Тому рекомендую електричку з Херсона  в Раденськ чи Великі Копані.

Якщо не цураєтесь піску, то місця під табір безліч. Якщо цураєтесь ─ в лісі теж є галявини. Вогонь розводити усюди заборонено. Кажуть, що є й контролюючі це інстанції, хоча ми не зустрічали й користувались саморобним пальничком з консерви. Ні на яку інфраструктуру для більш цивільного відпочинку наразі розраховувати не доводиться, хоча щось таки будують неподалік ─ може з часом виникне якесь цивільне житло чи торгівля. Все необхідне потрібно закупати задовго до пісків, наприклад ─ у Херсоні, де завжди повно чогось смачного (полуниці, помідори, кавуни). Особливо це стосується води ─ набрати її в процесі буде, м”яко кажучи, проблематично. Загалом, справді віддалені від цивілізації й джерел існування місця.

Гарної подорожі!

Матеріал є передруком із блогу автора