Труднощі популяризації української мови та традиційної культури за кордоном

“Слобожанський простір”. Катерина Ткаченко

 

По 4 роках роботи над Інститутом Сковороди (далі – ІС) можна підбити підсумки та зробити висновки. Волонтерська фаза завершилася і тепер настав час для спогадів та огляду пройденого шляху. Так, модель ідеальної мережі інститутів, яка популяризує Україну на цивілізаційному рівні, створена і випробувана. Мозковий центр та 5 осередків з мовними курсами та культурним наповненням у різних містах, понад 300 “випускників” Інституту, десятки відгуків, чимало заходів, культурологічних та історичних статей понад 5-ма мовами. Непогані результати. Для багатьох іноземців Україна постала як країна з давньою історією, яскравою традиційною культурою, державою, з якою варто мати справу зараз і у майбутті. Чимало українських митців, музеїв, науковців змогли розширити аудиторію завдяки учням ІС.
Проте усе це робилося, щоб інститути Сковороди від Торонто до Кіото  стали голосом українства у світі на десятиліття.  Чому ж довелося призупинити проект? Причини можна знайти, розглянувши такі фактори.

Ідея та високі ідеали. Почнемо з того, що чим вищі ідеали та вимоги, тим складніше залучати людей до команди, а також знаходити партнерів. Наріжним каменем ІС від самого початку був консервативний християнський традиціоналізм (чому власне ми і назвалися іменем видатного українського філософа-просвітника), на якому будувалося і розвивалося усе інше. Для політичної візії ІС пріоритетом  був вияв зовнішньої політичної волі над інтеграцією до тих чи інших союзів. Тому у баченні ІС поширення мови у світі було нерозривним із традиційною українською культурою та цінностями. Відповідно, ми мали зустрітися з двома проблемами. Перша – зниження популярності право-консервативних ідей серед більшості сучасних українських інтелектуалів (зокрема на рівні суспільних рухів та держави). Друга  – вкрай обмежена кількість іноземних партнерів. Адже кому, крім українців потрібно розвивати їхню “м’яку силу”?
Крім того, ІС пропагував тих сучасних митців, твори яких відповідають високим художнім ідеалам, а не “попсу” і “шароварщину”, яка сприймається широким загалом через спрощену форму. Складно нести у світ те, чим в Україні захоплюється лише інтелектуальна меншість.

Союзники. Для пошуку та організації навчання іноземців ІС мусив постійно звертатися до установ, закладів, очільники чи посадовці яких часто не були зацікавлені не те що в розвитку нашої організації, але й у тому, щоб іноземці ставали прихильнішими до України. Цим деканам, проректорам, викладачам це нецікаво і непотрібно. Чогось особливо нас боялися провідні вищі. А точніше ті, чиї посадові обов’язки включали організацію процесу викладання української мови іноземцям. Приємно, що хоча б для них ми були серйозними конкурентами. Натомість ідейні союзники часто просто нічим не могли особливо допомогти, бо самі перебували у стані боротьби за виживання.  Але, чесно кажучи, ми мали замало часу на пошук та переговори з нашими друзями з інших організацій, а тим більше на вироблення часто дуже складних рішень, як нам співпрацювати. Швидше за все просто забракло часу, аби у період найбільшого розвитку провести десятки переговорів та напрацювати сотні спільних заходів.

На жаль чимало чудових хлопців і дівчат, які популяризують українське мистецтво, християнські цінності, історію нашої країни та інші патріоти так і не долучилися до ІС, адже уже мали свої власні проекти. На жаль це проблема багатьох просвітницьких організацій в Україні. Поза сумнівом, якби доля нам дала хоча б рік, ми змогли б створити цю “конфедерацію” митців, науковців, які змогли б поширювати свої думки на платформі нашого сайту та сторінок у соціальних мережах, конференціях, лекціях тощо.

Універсальність волонтерів. Зібрати волонтерську команду з відданих ідеї людей, які водночас є фахівцями з різних іноземних мов, культурології, історії, етнографії, PR-у, ІТ тощо – завдання майже фантастичне.  Крім того, розробка та друк “універсального” підручника та навчальної програми для учнів усіх національностей – це серйозний проект, у який треба залучати поважних науковців, викладачів, які безкоштовно навряд згодні щось таке робити. А вартість такого проекту – десятки чи й сотні тисяч гривень. Взагалі, очевидно, що консерватори вміють добре зберігати, захищати, а не створювати нове та активно пропагувати це. Тому розростання мережі йшло вкрай довго і складно.

 

Вигорання.  Це те, що трапляється з усіма волонтерськими проектами, які так і не встигли “сісти” на гранти, злитися з державою чи отримати фінансування від бізнесу. Власне, більшість справді корисних ініціатив, які виникли у 2013-2014-му роках цілком, чи переважно вигоріла. Адже найбільші патріоти все ж мають щось їсти та визнаватися у суспільстві. Значною мірою злий жарт з ІС зіграло те, що для багатьох наших читачів Інститут виглядав як уже щось усталене, з постійним фінансуванням, офісом і т.д. Тому, на жаль, іноді до нас приходили ті, кому просто було потрібно “у чомусь взяти участь”, а не розвивати організацію. Зникнення цих людей, яке відбувалося невдовзі, також призводило до вигорання “старих” лояльних учасників проекту. Тобто час працював проти нас. Ми мусили за 3-4 роки і побудувати самостійно організацію, відкрити курси, осередки, і ще й знайти меценатів.

Позиція держави. Найсумніше, що профільні міністерства та установи у кращому разі просто не розглядали ІС як серйозних партнерів (хоча часто вирішували ті ж самі задачі ще менш ефективно, хоч і за бюджетні гроші).  Це тоді, коли в ІС були викладачі, які володіли практично усіма мовами міжнародного спілкування і не лише, та мали відповідний досвід для розробки та впровадження сертифікаційного тесту з української мови як іноземної.  Натомість, до створення Державного стандарту української мови як іноземної Міністерство освіти і науки залучило команду, у якій, магічним чином, усі представники були лише з одного міста, і не було жодного фахівця з  іноземних мов, чи людини, яка б володіла будь-якою мовою поза індоєвропейською мовною сім’єю. Участь ІС у редагуванні Стандарту української мови як іноземної лишилася на волонтерських засадах без жодних гарантій залучення Інституту до тестування іноземців за кордоном. Так само нічого нового не планує запропонувати і МЗС, яке нещодавно запустило свій Український інститут, який певною мірою дублює функції ІС в плані викладання української мови як іноземної. Досі немає заяв щодо створення відповідної комісії з фахівців, які могли б створити адекватну програму викладання.
Складається враження, що деякі посадовці у МОН та МОЗ замість того, щоб залучити та підтримати ІС, займаються дублюванням його функцій без належного набору інструментів (знову ж таки за гроші платників податків). Зрозуміло, що при цьому, не йдеться про турботу держави про політику вияву, християнські цінності та традиційну культуру. Тексти указів міністерств скидаються на те, що усі їхні дії щодо культурної дипломатії продиктовані виключно політичним курсом теперішньої влади і не більше.

Причини невдач з’ясували. Тепер для ІС лишилося дати відповідь на питання: чи потрібний для українського суспільства, наукової, мистецької спільноти та держави такий інститут? Чи консервативно-християнському рухові варто поки забути про свою участь у культурній дипломатії до кращих часів?

Юрій Міщенко