В’єтнамізованість України

12Наталі Рева

Париж, 31.10.16

Місяць тому мені випала нагода приєднатися до шляхетної справи Інституту Сковороди — популяризації українськості. В голові зародилася тисяча і одна ідея, та перш ніж до них узятися, я вирішила, так би мовити, підготувати ґрунт.

Починаючи з Парижа і свого студентського кола і закінчуючи кафетеріями на півночі Франції, я почала розпитувати людей про їхні знання щодо України, і чи цікавляться вони нею взагалі. Потім мені захотілося виявити наявні у французів стереотипи щодо українців і, особливо, українок. В результаті виявилося, що українки можуть спокійно спати, — французькі чоловіки не мають жодних упереджених думок щодо наших дівчат. Однак, погана новина полягає у тому, що вони не відрізняють українців від білорусів, росіян та інших “отприсків совка”. Таким чином, характеризуючи нас усіх одним словом “слов’яни”, французи не переобтяжують себе.

Наприклад, уродженець півдня Франції Фабьян (25 років, місто Бастилія, Гренобль), який живе у Парижі більше 5 років, спокійно відповів мені, що знає про Україну лише від своєї колишньої коханки-росіянки. А саме, що це законна частина Росії з вічно обуреними людьми, схильними до бунтів, які розмовляють калькованою мовою — русинською. Будучи першою опитаною мною людиною, можете собі уявити, як він мене засмутив. І, побачивши це в моїх очах,  тієї ж миті доповнив свою відповідь: «Нас не дуже вчать історії та культурі інших країн. Розумієш, більше цікавить своя шкура, мене так точно, тож я знаю лише те, що мені вклала в голову моя колишня, яку бісили події у Києві, революція чи що, років зо два назад, так?».

Це трохи підбадьорило мене, і наступні півгодини пролетіли в розповідях про різницю між українською та російською мовами та культурами. Кінець кінцем, Фабьян навіть виявив бажання з’їздити в Україну, щоб подивитися і глибше пізнати нашу культуру; однак на моє питання щодо вивчення української мови, негативно похитавши головою, відповів: «А навіщо?».

Вирішивши для себе, що проблема з Фабьяном полягає в тому, що він приїхав з якогось Альпійського містечка, я вирушила говорити з вихідцями із великих міст. Справи пішли краще. Джулі (22 роки) з Ліона, Адріан (23 роки) і Майліс (25 років) з Парижа, Софі (24 роки) зі Страсбурга, Емілі (22 роки) з Орлеана та інші — всі в першу чергу згадали про конфлікт із Росією. Проте, також визнали, що нічого не знають про культурні особливості східних країн, але були б не проти дізнатися. Софі, яка вчиться на режисера, із захопленням запитувала мене про українське кіно та мистецтво. В нашій розмові ми дійшли до того, що було б круто створити український центр, в якому молоді художники, режисери, скульптори з України мали б змогу виставляти свої роботи. Емілі, повненька і весела дівчина, зі сміхом додала, що ходила б туди щодня, якби там був буфет з українськими стравами. Щоправда, як і Фабьян, ніхто з них не виказав бажання, навіть задарма, вчити українську. Адріан, наприклад, сказав:

«Я би почав вчити українську, якби вона мені допомогла із вивченням російської, та, як ти кажеш, вони різні, отже, мабуть, ні. Просто не бачу сенсу, українською ж лише українці говорять, ще й не всі. Вчити російську практичніше, без образ».

Та залишмо моїх однолітків. Подорожуючи північною Францією, я вирішила завуальовано, ніби випадково і мимохідь, у розмові з офіціантами, музейними охоронцями і контролерами білетів у поїзді, дізнаватися потрібну мені інформацію. Так, в одному з кафе Вернона, замовляючи каву, я спеціально запитала, що таке “café allongé”, насправді знаючи, що ця назва відповідає нашому капучіно. І, поки офіціант проясняв, що це таке і з чим його їдять, сплеснула в долоні та штовхнула мого компаньйона, кажучи «А, так в нас в Україні його називають капучіно!».

«Ви з України?», — посміхаючись запитав мене офіціант.

«Так-так. Ви там колись бували?», — питаю я.

«Поки ще ні, але моя дружина страшенно обожнює Євробачення, і цього року вболівала за вашу співачку. В неї талант вгадувати переможців! Хоч на тоталізаторі грай! Тож, може, і з’їздимо цього року, якщо у вас вже нормалізувалася ситуація».

«Приїжджайте, в Києві все спокійно», — кажу і замовляю собі чай.

Іншого разу мені пощастило з охоронцем Музею Мистецтв у Ліллі. Батьки Абеля (так звали охоронця) були дипломатами, які ще за часів Радянського союзу працювали декілька років у Москві, а після у Києві. Доброзичливий сивочолий дідусь, чимось схожий на святого Миколая, дуже тепло згадував українців за їхню гостинність та смачні солодощі. Поринаючи в дитячі спогади, він мрійливо примружував очі, а його вуса підіймалися до носа, натякаючи на сховану посмішку. Було видно, що він із радістю згадує ті часи. Чи це вік прикрашає і обрамляє наше дитинство яскравими барвами, чи це воно насправді найкращий період життя? Дідусь навіть пригадав декілька фраз українською. Це була приємна несподіванка як для нього, так і для мене. Та, все ж, це скоріше одинокий випадок, а не закономірність. Якби до мене підійшов інший працівник музею, то навряд чи він сказав би мені більше за моїх паризьких знайомих.

Ввечері, сидячі за кавою і обмірковуючи отриманні результати, я вирішила поділитися цим зі своїм другом. Широка посмішка з’явилася в нього на обличчі. Але промайнув також і прихований смуток в кутиках губ.

«Наташа, а що ти знаєш про В’єтнам?», — спитав він мене.

«А це ще тут до чого? Не про В’єтнам же йдеться».

«Неважливо, скажи, що ти про нього знаєш?».

«Ну, перше, що приходить у голову це дешевий туризм, тропічні фрукти, стародавні храми, багато мавп…».

«А щодо валюти, освіти, політики, буденного життя в’єтнамців та які вони насправді?».

«Я бачу, до чого ти ведеш, та ми не В’єтнам! Ми в центрі Європи! Тому порівняння недоречне!».

«Ти так думаєш? Для пересічного європейця, що В’єтнам, що Україна одне далеке «десь там». А можливо, про В’єтнам ще й більше знають, бо, як ти сама сказала, там дешевий туризм».

Я насупилася. Він мав рацію, і відповіді в моїх інтерв’ю це живо підтверджують. Та мені все одно не хотілося  приймати гірку правду.

Україна довгий час не переймалася своєю репутацію, не займалася власною інформаційною політикою, не популяризувала культуру, вважаючи, що чуже краще, вестернізувалася, цураючись та стидаючись свого рідного. Совок намагався втовкти в голови українців, що українське — це сільське, застаріле і підготовлене до могили, та сьогодення здивувало тим, що українське не тільки не згнило в сирій ямі, в якій Радянський союз намагався його поховати, а й відродилося, стало на ноги, і починає свій довгий, тяжкий шлях до вершини.

Тож, задача номер один — перебороти наш комплекс меншовартості, спокійно і гордо казати, що ми з України — країни талановитих людей та розумного, активного, нового покоління, розповідати про справжній стан справ. Рекламувати все найкраще, що тільки можете згадали, і що любите в своїй країні, а не намагатися злитися з натовпом іноземців під маскою “слов’янської в’єтнамізованості”. Тільки таким чином, крок за кроком, європейці змінять своє ставлення і розуміння про “далеку країну одного зі слов’янських етносів”. Лише переборовши себе ми зможемо подолати європейське невігластво стосовно нашої країни.