Як українці заважають іноземцям вивчати українську

Скажете, оксюморон? Та якби ж! Часто самі громадяни України не помічають того, як своїми ж вчинками ускладнюють життя гостям України та створюють прірву нерозуміння між собою і ними.

Часто від іноземних та внутрішніх не дуже патріотичних ЗМІ ми можемо почути про “агресивну українізацію”, “нав’язування української мови”, агресивну поведінку деяких груп осіб щодо використання тієї ж російської мови у побуті чи при спілкуванні у публічній сфері. Звісно, не можна заперечувати окремі випадки, які дійсно на жаль трапляються. Але поряд із цим дуже рідко порушується інша гостра проблема. А саме проблема залучення гостей України у наш культурно-мовний простір. Тому навіть якщо араб, китаєць чи француз захоче вивчити українську мову, спілкуватися нею, використовувати її на роботі, то на жаль зробити йому буде це складніше, ніж українцеві у тих же Лівані, Китаю чи Франції.

Кожний з нас іноді так робив

Почну із побутового рівня. Коли серед міста ви зустрічаєте іноземця (ви не знаєте, яка його рідна мова) і звертаєтеся до нього спершу російською чи англійською, чи це додасть йому стимулу вивчити українську? Коли на його спробу звернутися до вас ламаною українською ви відповісте іншою мовою, чи це допоможе йому з мовною практикою? Подумайте, чи не викличе це у його голові питання: “яка різниця, якою мовою я тут розмовляю, якщо все одно вони не використовують українську?”. Одного разу моя німецька учениця розповідала: “…я дуже здивована, коли я у Києві звертаюся до людей українською, дехто мені відповідає російською…”. Також пригадую випадок, коли попри розуміння того, що перед тобою дійсно людина зі Східної Азії, барист відповідав одній моїй учениці російською (яку вона тоді лише починала вчити), хоча вона зверталася до нього українською. Аби не летіло усе каміння в бік лише російської, то варто зауважити, що те саме стосується і тих, хто живе за логікою “якщо іноземець, то треба з ним англійською”. Знаю чимало випадків, коли егоїстичне бажання “попрактикувати з цим англо-саксом англійську” приводило до того, що гість опинявся у надкомфортних умовах і втрачав будь-який стимул говорити чи сприймати українську. Говоріння з людиною її рідною мовою, звісно, є ознакою ввічливості, поваги, але тут існує дуже тонка межа, яка визначається бажанням самої людини практикувати українську мову, чи говорити своєю рідною.

Звісно, це вже моральний вибір кожного, але як на мене, то іноземці, які вивчають нашу мову (а їх, як виявляється, не так багато), заслуговують на увагу, допомогу та заохочення. Принаймні їх не варто цуратися, залишати наодинці зі своїми проблемами. Їх варто підтримувати, розповідати про наші реалії. Гадаю, кожний з нас хотів би отримати таку ж підтримку, якби поїхав до іншої країни. Але на жаль я часто помічаю, як деякі мої знайомі не спілкуються з інтровертними іноземцями через культурний бар’єр, чи банальну відсутність цікавості спілкуватися з людиною, “з якою навіть про радянські мультики не можна поговорити”.
Ще мене досить сильно вражає, коли наші співвітчизники, зокрема етнічні українці, добровільно та безкоштовно створюють так звані “російські клуби”, де навчають іноземців російської замість української. Ключове слово було “замість”. Ні, я не проти аби гість України  вивчав тут будь-яку мову, звісно. Але проблема у тому, що тут іноземні студенти не поєднують вивчення декількох мов, а саме вивчають російську, а не українську. І це завдяки нашим же власним громадянам, які у своє виправдання кажуть: “ну навіщо йому українська?” І байдуже, що людина вже кілька років перебуває в Україні, або й залишається тут жити. І справді, навіщо?

Вітчизняна освіта

Дуже сумно про це говорити, але на жаль умови для вивчення іноземцями української у “рейтингових” вишах геть не заохочують до цього. Так, якщо ви іноземець і навчаєтеся у Київському національному лінгвістичному університеті, то у вас навіть немає можливості отримувати освіту за фахом українська філологія, чи навіть слухати лекції українською. У кращому випадку у вас з’явиться можливість вивчати українську як третю(!) мову на третьому курсі. Історія однієї китайської студентки з педагогічного університету ім. Драгоманова іноді вражає. За 4 роки перебування в Україні вона не мала навіть базового курсу української мови (та і російської, чесно кажучи, її навчали не особливо добре) . Жарти жартами, але випадок, коли вона надсилала мені доволі простий фото зі описом вживання ліків, аби я переклав, красномовно ілюструє те, що сама система вищої освіти не враховує того, що гостеві колись доведеться лікуватися, звертатися до поліції, читати вивіски українською тощо.
Ще один прикрий випадок з Київського національного університету будівництва і архітектури. Студент з Китаю приїхав навчатися на інженера. Тут йому запропонували або навчатися у групі з українцями, або ж відвідувати лекції з іноземцями, де буде комплексне викладання російської. Попри героїчні спроби людини, яка володіє приблизно 2-3 (А2-В1) рівнем української мови відвідувати фахові лекції, через якийсь час йому таки довелося здатися і увійти до російської групи. І навіть попри це Ґуоґен – так звати китайського студента – продовжує наполегливо вивчати українську мову.

Щодо якості викладання мови та ознайомлення з культурно-історичним контекстом у тих же “кращих університетах країни”, то тут теж усе доволі сумно. Методика викладання в залежності від рідної мови на жаль використовується дуже мало. А це є дуже важливим моментом, адже слід пам’ятати, що ми з вами переважно вивчали іноземну мову саме з використанням української чи російської, а не за посередництва іншої мови. При спілкуванні з іноземними студентами-україністами КНУ складається враження, що навіть англійською їм пояснювали некоректно. Підхід, при якому людину “топлять” у граматичних таблицях нашої флективної мови, часто викликають лише страх та несприйняття. На жаль я можу судити лише за окремими фрагментами і зв’язувати їх докупи, але наслідки такого навчання говорять самі за себе.
Я не уявляю, як можна було навчати студента, яким мало бути його оточення, якщо за 6 років перебування в Україні, 5 років навчання української мови та півроку життя у шлюбі з українкою людина не знала, що взагалі існують українські фільми! Взагалі, я радію як дитина, коли чую від іноземних студентів хоча б окремі факти про історію України, крім Шевченка і козаків.
Частенько, люди йдуть після такого “навчання” вивчати українську де-ін-де, навіть за великі гроші. Правду кажучи, те саме часто стосується і російської мови.
Особливо вражає та обурює той факт, що самі посадові особи у вишах іноді обмежують можливість доступу іноземних студентів до спільнот чи організацій, де б вони могли додатково вивчати та практикувати мову.

Такі неочікувані наслідки

Ніби-то усе зрозуміло: після того, як гість України декілька десятків разів почує у магазині, на вулиці, у ресторані, у транспорті відповідь не українською, не знайде меню українською, згадає, що і гарного підручника з української його рідною мовою немає, вирішить, що простіше йому тут говорити російською або англійською, а ще краще зачинитися у своїй етнічній спільноті і перебути ці 4-5 років. До того ж вирішить, що ця країна не має власної суб’єктності, ні культурної, ні державної, ні мовної. Буде читати про Україну з іноземних ЗМІ та вірити заголовкам “На Украине будут штрафовать за русский язык” (а це вже приклад з життя однієї студентки-іноземки) та приймати те бачення нашої держави, яке будуть поширювати агресивні щодо нас медіа… Але і це ще не усі наслідки…
Не забуваймо й про тих справді героїчних людей, які все ще вивчають українську мову. Так ось, а на них чекає найгірше. Бо як показує практика, їхнє життя цілком легко можуть перетворити на пекло ті, хто не вживає українську мову. Зокрема мене вразив випадок, коли китайський студент Джан Дзихань (Zhang Zihan) скаржився на тиск з боку інших іноземців, які спілкувалися тут російською та кепкували з того, що він використовує українську мову у побуті.
Все, приїхали. “Доборолась Україна до самого краю…”