Інститут Сковороди як загальнонаціональний проект

Відповідаючи на коментарі та запитання на кшталт “не треба створювати нові культурні осередки, вони вже створені діаспорою”, “приходьте, коли про вас дізнаються більше”, “чого вам хтось має допомагати?”, спробую окреслити чому Інститут Сковороди має стати українським загальнонаціональним проектом. Але почнемо з протилежного.

Чим Інститут Сковороди НЕ є…
Український розмовний клуб.
 Справді, дуже часто від наших учнів можна почути, що ми – “український розмовний клуб”, адже саме з нього розпочиналася робота з нашими першими іноземцями, і часто з нього усе починається у наших філіях-осередках. Але ця форма – лише початковий етап у викладанні, або додаткова пропозиція. І на щастя саме розмовних клубів в Україні вистачає.
Місце, де усіх навчають українській мові. Ні, не усіх. А лише громадян (і якщо бути політкоректним, то і підданих) інших держав. Звісно, серед них бувають і люди з українським корінням. Навчанням українців українській на дуже гарному рівні займаються Безкоштовні курси української мови. І у них це гарно виходить.
Волонтерство у вільній формі. Звісно, ми раді допомозі у будь-який спосіб, і кожний учасник проекту бере на себе саме стільки, скільки може виконати, але тим не менш усі ми маємо чіткі обов’язки. Від злагодженої роботи усієї команди залежить доля проекту.
Місце, де можна вивчати різні мови. Ми займаємося виключно популяризацією української мови та культури у світі. Ми не викладаємо, скажімо, англійську чи російську мови, про які нас колись запитували. Так само, як у Інституті Данте не навчають португальській мові, а у Польському інституті – словацькій.
Український культурний осередок за кордоном. Звісно, ми намагаємося відкрити для світу українську культуру в усьому її різноманітті, але все ж, у першу чергу,ми робимо це через мову. До того ж це не окремі атомізовані осередки, а саме мережа філій, які мають єдине керівництво, спільну місію і візію. Тобто, один бренд, так би мовити.
“Українська мова безкоштовно і назавжди”. Теж ні. Навіть Інститут Конфуція, у який міністерство освіти Китаю щороку вкладає мільярди юанів, бере кошти зі своїх учнів, а викладачі отримують гарну заробітну плату. Хоча наразі ми не маємо постійного фінансування, але, безумовно, у майбутньому праця співробітників Інституту Сковороди має адекватно оплачуватися.

У чому унікальність Інституту?
Справа в тому, що до цього часу Україна не мала організацій, таких як Інститут Конфуція, Британська рада, Чеський центр тощо. Словом, не було єдиної мережі, де б іноземцям викладалася українська мова, де б їх готували до сертифікаційного іспиту, а також сприяли мовній практиці в Україні, створюючи її привабливий імідж. До цього також слід додати он лайн платформи з відео-уроками, навчальним, культурно-мовним контентом та дистанційним викладанням. Лише Інститут Сковороди спробував повноцінно поєднати усі ці елементи, які існують у іноземних колег-гігантів. Варто також зазначити, що лише кілька подібних організацій у світі (такі як корейська – VANK) з’явилися “знизу”, а не були створені державою. Звичайно, викладанням української як мови як іноземної (хоча переважно без сучасної методичної бази) займаються деякі університети, питанням культурної дипломатії займаються консульства та певні агенції. Але мабуть недаремно в останні роки все частіше громадські діячі, окремі депутати, вчені порушують тему відсутності повноцінного “українського інституту” у світі.

Чому проект є загальнонаціональним?
Виходячи із визначення інститутів-медіумів мови та культури зрозуміло, що залучення іноземців до вітчизняного культурного та медійного простору через мову, а також гарний імідж народу і країни – це речі державного значення. Речі, на які уряди великих та малих держав витрачають значні ресурси. І тут варто згадати Естонський інститут та білоруський Інститут Фрациска Скорини, які представляють не такі великі чи економічно потужні країни. Властиво тому функціонування такого інституту та формування “клубу друзів України” є в інтересах усього нашого народу в першу чергу.
Також ми можемо говорити про проект як загальнонаціональний не лише в сенсі вагомості, але й охоплення. Так, ще три роки тому у перших обговореннях проекту брали участь люди, як з Києва, так і з Криму, Білої Церкви, інших міст Центральної України. До цього дня волонтерами Інституту вже були чи є зараз люди з більшості областей України. У двох містах уже діють інститути Сковороди. Охочі з кількох обласних центрів також планують створення осередків у своїх містах. Бурхливо розвивається наші інститут Сковороди у Кракові. Ще слід сказати, що учасники проекту – це не лише студенти (як вважається, люди, що мають купу вільного часу), але й кандидати наук, професійні викладачі, дослідники.

Приєднання до Інституту та співпраця
Очевидно, що усім легше долучитися до великого проекту, ніж розвивати кущові організації, які дублюють одна одну. Тут у першу чергу справа у  впізнаваності бренду і для іноземців-україністів, які шукають, де вивчати українську мову, і для українців-волонтерів, і для меценатів-добродійників. Зрозуміло, що ті організації та установи, які не займаються українською мовою як іноземною (УМІ) безпосередньо, можуть бути партнерами Інституту на договірних засадах. У тих, країнах, де вже існують подібні інститути, співпраця відбувається як з посольствами за кордоном, так і з університетами, видавництвами, бізнесом, суспільством в цілому. Держава підтримує ці організації (якщо вони не є держустановами) та регулює відносини з вище зазначеними суб’єктами. Усе виглядає гармонійно, адже видавництва отримують замовлення від інституту, університети відправляють на стажування чи на місце першого працевлаштування своїх студентів, або приймають іноземців, що приїхали на навчання. Усі задоволені.
На жаль на цьому етапі Інститут Сковороди відомий лише у середовищі викладання УМІ, патріотичних, мистецьких, молодіжних колах великих міст України. Саме тому іноді замість підтримки з боку посадовців ми бачимо неадекватний страх конкуренції, відмову від найменшої допомоги нам через формальні причини. Під цими відмовами як правило криються дріб’язкові інтереси, радянський менталітет, чи обмеженість бюрократа, який боїться усього нового.
Проте ми вже співпрацювали та співпрацюємо далі з деякими музеями, бібліотеками, структурними підрозділами університетів, організаціями, окремими науковцями. І коло нашої підтримки щодня стає ширшим. Дуже сподіваюся, що через місяці чи через кілька років Інститут Сковороди як всеукраїнський проект отримає підтримку суспільства та державних установ, аби ефективно виконувати свою просвітницьку та популяризаторську роль у світі.